Час, що з пам’яті не викреслиш…

18.04.2016  

Анатолій Вікторович Євтюхін, слюсар з ремонту автомобілів АТЦ, Зміївська ТЕС

Весняної ночі 29 квітня 1986 року Зміївський райвійськкомат розпочав призов на збори воїнів запасу. Вночі сім’ю Анатолія Вікторовича Євтюхіна розбудив дзвінок у двері. «Вам повістка», - почувся голос посильного. Терміново треба було зібрати речі та документи, вказані на звороті виклику, негайно прибути у військкомат. За розпорядженням Харківського обласного військового комісаріату Зміївському районному підрозділу було дано термінове завдання зібрати команди, призначені за наказом у бригаду, яка формувалася на базі Харківського полку хімічного захисту. Працівниками Зміївського райвійськкомату протягом 29 квітня був розгорнутий пункт попереднього збору військовозобов’язаних. Вже наприкінці того ж дня, пізно ввечері, особистий склад разом із технікою були передислоковані до селища Васищево Харківського району, де розташувався пункт формування бригади хімічного захисту для подальшої переправи до зони Чорнобильської АЕС. 

«Тоді ніхто з нас, військовозобов’язаних, призваних на збори, не знав причин такого чисельного залучення до призову, - розповідає А. В. Євтюхін, нині слюсар з ремонту автомобілів автотранспортного цеху Зміївської ТЕС, - і тільки удень свята Першого травня по дорозі на аварійну станцію нам повідомили про те, що там коїлося – пролунав вибух на четвертому енергоблоці, мирний атом розповсюджується в повітрі і може наробити багато шкоди. По приїзду на місце дислокації нас розташували в наметовому таборі, в  так званій «тридцяти кілометровій зоні» від ЧАЕС. Нашим обов’язком було – дезактивація будівель, приміщень в м. Припять та об’єктів, обладнання, розташованих  на самій території атомної станції. Працювали у зоні відчуження щодня. Єдиним засобом захисту був звичайнісінький «пелюсток». По п’ять годин працювали, а в деяких місцях на території станції дозволялось знаходитись не більше 15-20 хвилин, потім знімали уражений радіацією одяг, милися, переодягалися і їхали заправляли машини дезактиваційною сумішшю, яку до речі найчастіше теж готували самі, і знову поверталися до роботи, обробляли будівлі, будинки, приміщення в м. Припять. Після обробки сумішшю на поверхні об’єктів утворювалася плівка, яка поглинала радіаційний пил. Після цього поливу фон знижувався у шість разів. Я працював тоді  на машині АРС (авторозливна станція). Саме цією справою, поливаючи зі шланги дезактиваційною сумішшю, щоб запобігти подальше розповсюдження радіаційних ізотопів та зменшити рівень радіаційного фону я займався з 2 травня по 2 червня 1986 року.

Тяжкі умови праці та опромінення робили свою справу – втома з кожною хвилиною, з кожним днем накопичувалася, зростала. Все частіше мали місце випадки  різкого погіршення стану здоров’я: підступала нудота, все тіло нетерпимо пекло, при рухах здавалося, що шкіра ось-ось лусне, як скло. Згідно картки, до якої заносились одержані дози опромінення, я отримав 70 рентген. Але на той час мені, як і всім офіційно, писали 25 рентген. І після отримання такої дози опромінення (нормативний показник) нас відправляли із зони відчуження. Після чергового медичного обстеження мене відправляли до шпиталю. Але я відмовився, бо скоріше хотілося повернутися додому, де на мене чекали дружина і двоє маленьких дітей, син 6 рочків, та донька – трьох. Лікувався вже по місцю проживання. Але на той час, мені було біля 30 років, я не замислювався про наслідки та вплив на здоров’я отриманого опромінення. А зараз все дається взнаки. Але слава Господу Богу, сильно хворію, та живий, а багато хлопців, з ким довелося пліч-о-пліч працювати там, в зоні Чорнобильської аварії, вже пішли з життя».    


І. ЖАРА

редактор газети трудового колективу
Зміївської ТЕС "Енергетик"